Ця стаття присвячена темі мотивації солдата часів другої світової війни.  Серед версій в історії окрім «єдиної вірної» людство не вигадало нічого нового. Цей єдиний вірний мотив звучить просто: «За Родину! За Сталина!». Стільки міфів написано про вплив та роль Сталіна у ході війни, що так і хочеться сказати: «Кожен з громадян СРСР у боротьбі за виживання намагався вихвалити Вождя більше, ніж його сусід і більше ніж того Сталін заслуговував».

Хочу заочно запитати тих галасливих нащадків славних ветеранів: «А з чиїм іменем на вустах здавались мільйони солдат у перші місяці війни?»

Дивним здається також твердження, яке випливає з вищезгаданої тези про те, що без Сталіна не могло бути перемоги. Я, наприклад, зустрічав інші тези: «Без Сталіна не було б війни». Окрім війни не було б репресій військового складу Армії, голодоморів тощо.

Наприклад міністр освіти Дмитро Табачник каже таке: «я абсолютно згоден з колишнім прем'єр-міністром Польщі Лєшеком Міллером: Сталіну не можна ставити пам'ятник, оскільки він безпосередній винуватець смерті ( Міллер сказав - вбивця ) багатьох ні в чому не винних людей. Але точно так само ми не можемо заперечувати роль Сталіна як Верховного Головнокомандувача сили переможців і лідера країни, яка винесла основний тягар війни, в досягненні Великої Перемоги. А Бандера і Шухевич залишаться в історії як націоналісти і організатори масових вбивств, але при цьому вони ще й будуть навічно заплямовані колабораціонізмом».

А от я не згоден з ними обома. Я не історик і не міністр, але я маю логічне мислення і воно мене змушує протестувати проти чорного невігластва Табачника і Міллера. Вони політики і часто-густо мають говорити не завжди те, що думають, але, все ж таки, те, що написано пером… Про яке значення Сталіна можна говорити? Чим він заслуговує такої пошани? Лише тим, що з його іменем на вустах гинули воїни? Так усю історію з чиїмось іменем хтось гинув: хто з іменем Ісуса на вустах, хто з іменем Аллаха, хто з іменем ще кого-небудь. Але чи Ісус чи Аллах зробили прямий внесок у хід тих подій? Звичайно що ні, бо як може нематеріальна істота чимось допомогти! У такому контексті Сталін становиться не реальним героєм, а міфологізованим ідолом на зразок Ісуса чи Аллаха; а це вже зовсім інша справа!

Робили конкретні справи звичайні солдати, полковники та генерали на місцях. Своїми ранами й життями наближали перемогу й виправляли політичні помилки того Головнокомандуючого. Усього, що зробив у роки війни Сталін особисто, не вистачить навіть на вимолювання власних гріхів за репресії мирного населення й обезкровлення верховного командування військами перед війною, що в свою чергу зробило можливим швидкий наступ фашистів. І ці злочини вже робив безпосередньо Сталін і тільки він за це відповідальний.

Зайвим доказом мого твердження є величезна любов до маршала Жукова та неприязнь до нього з боку Сталіна. Про боротьбу між ними після війни можна прочитати багато в книжках і це протистояння не є темою статті.  В решті решт хочу наголосити на різниці у розумінні лідерства. Не може Сталін відігравати велику роль у перемозі лише тому, що на нього «молились». Цього замало. Потрібні конкретні справи, бо на такому ґрунті доведеться зачислити до героїв різних перемог усіх міфічних істот. Особливо жалюгідним виглядав Сталін на початку війни. Ось так він себе поводив: «Основная статья: Сталин 29—30 июня 1941

Утром 29 июня, получив известия о падении Минска, Сталин заявил «Ленин оставил нам великое государство, а мы его просрали» — сказал он окружающим при выходе из Наркомата обороны, после чего уехал на Ближнюю дачу в Кунцево, где и находился на протяжени е двух дней (29 и 30 июня), никого не не принимая и не отвечая на телефонные звонки. 30 июня около 4 часов в кабинете Молотова собрались Молотов, Маленков, Ворошилов, Берия, Микоян и Вознесенский. Обсудив сложившееся положение, решили (по предложению Берии) создать новый орган — Государственный Комитет Обороны, во главе которого должен встать Сталин, и ехать на Ближнюю Дачу — просить Сталина принять власть. Согласно воспоминаниям Микояна, Сталин встретил делегацию „странно“, Берия, чей рассказ дошёл в изложении Хрущёва, прямо утверждает, что Сталин испугался ареста. Однако, когда приехавшие стали упрашивать его сконцентрировать с своих руках власть, Сталин успокоился и вернулся к государственным делам; тут же был создан ГКО и распределены обязанности. 1 июля Сталин возобновил работу в Кремле, в частности, он начал готовить радиообращение к советскому народу, с которым он так и не выступил с момента начала войны. 3 июля Сталин выступил с обращением к народу. Одновременно с этим обращением было объявлено о создании Государственного Комитета Обороны во главе со Сталиным; 8 июля Сталин был назначен Верховным Главнокомандующим.»
Джерело:http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BD_29%E2%80%9430_%D0%B8%D1%8E%D0%BD%D1%8F_1941

Ось таким був той вождь. Ось так його могли знищити Берія і Ко ще у 1941-му році за його помилки. Ось так Берія та Ко злякались відповідальності за можливу поразку у війні чи самого Сталіна, що вирішили просити нашого «героя» повернутись, бо наш «герой» у штані наклав з переляку.

Під кінець найцікавіше… Де був той Сталін у 1709-му році чи у 1812-му та інших роках? Але ж перемагали! Без Сталіна…

P.S.: Теж очевидним для будь-якого історика є те, що особи входять і залишаються в історії зазвичай не через власну геніальність, а тому, що стають символами важливих подій, уособленням зусиль багатьох звичайних людей.